Одним зимовим дуже ненасним ранком одна нерозумна птаха надумала вилетіти з гнізда.
Її відмовляли від подорожі, проте вона була невблаганною.
Була метелиця, йшов сніг. Вітер остервеніло жбурляв той сніг по сторонах.
Пташка вилетіла, але скоро про те пожалкувала: сніг залипав і замерзав з-поміж її пір'ячок, і дуже скоро її крильця стали важкими. Вона не мала вже сили ними керувати, та каменем впала додолу.
Сніг продовжував йти, і незабаром від тієї пташки лишився тільки сніговий горбик.
Пташка приготувалась до самого гіршого.
Але на той час мимо проходила корова. Вона підняла свій хвіст, і великий оладець вискочив з-під її хвоста та впав прямо на той горбик, де колись лежала птаха.
Пташка відігрілась, лід на її крильцях розтанув, вона вибралась з-під теплого оладця та весело зацвірінькала: "цвірінь"!, "цвірінь"! "цвірінь"!
Те цвірінькання почула кішка. Вона підійшла до безпечної пташки, та й з'їла її.
Мораль цієї басні така (вірніше їх декілька):
1. Не вилітай з гнізда у негоду,
2. Слухайся порад друзів, слідкуй за метеозвітами,
3. Не кожен, хто небе обіср@в, зробив тобі погано,
4. І, якщо вже тобі стало хорошо, нехр@н цвірінькать.