Спочатку навпроти під’їзду облагородили кінцеву зупинку маршруток: повісили плакат «Виготовлення пам’ятників, трун і вінків. На замовлення». І – телефон. З таким плакатом над головами зупинка стала виглядати модерно і весело, люди отримали сенс життя і вже знали, що ж робити, якщо, наприклад, маршрутки довго нема. Звісно, ліпше б для всіх, якби замість плаката встановили біотуалети: навіть загартовані радіом «Шансон» водії мають десь повертати природі частину у неї ж висмоктаного? Це й роблять. На кінцевій. Якраз там, де на паску жильці-автохтони ставлять бочку, щоб вудити м'ясо. Плакат про вінки на замовлення, так виглядає, насамперед мав бути придатним родичам водіїв: колись хтось з них таки нарветься на пасхальних вудщиків полядвиці..
Плакату виявилось явно не досить, аби жителі заґумінок почувалися містянами, і тому модернізували магазин: врізали в двері цілодобове вікно. Життя одразу забило ключем, декого – у прямому значенні цього слова: ключем на 36-ть і – по голові. З моменту появи вікна біля опорного пункту, що – неподалік, почала чергувати «патрулька», опорний пункт чи не щомісячно перемагав у змаганні «патрульок» з економії палива: відпала потреба шукати порушників спокою на районі, всі вони, хочеш чи – ні, з 22.00 і до 08.00 концентрувалися біля Вікна Життя. А, заодно, й навпроти під’їзду.
Далі докорінно облагородили будівлю: з’явилися окремо ресторан і окремо - бенкетний зал. В примусовому порядку жильці навколишніх будинків стали щосуботніми як не «запорожцями», то ледь не участиками імпрез, переважно - весіль. Оскільки українські весілля є дуже традиційними – не скільки через дотримання власне традицій, а, аби так, як в сусіда, але – голосніше і більше голубців – жителі під’їзду, який – навпроти, навчилися визначати час по тому, що ся робить під вікном:
ля-ля-фа-фа, машини клаксонять – 16.00,
«А, курва, дверима затиснуло вельон» - 16.22,
«Музиканти вітают дорогих гостей і бажают їм вес-селої забав-ви!» - 16.40,
стукіт видельців, плямкання – 17.00 – 18.30,
перше «Гірко!» - 18.00,
«Як то добре, що ти, друже, береш українку» - 18.45,
наперід ресторану вибігли діти – 18.46,
перший а капелло перед рестораном – 19.15,
«Вася, купи ми папіросів, тут є магазин» - 19.20,
хор «Там, під львівським замком»– 22.00,
перша «патрулька» - 22.05,
феєрверк, салют, виття сирен «Диво-Сексів» і «Ланцерів» – 23.30,
«Горіла сосна» - 01.30,
«Зятю, блядь, віддай гроші, ше за горєче не заплачено! – 03.30,
випадання з рук позиченої «йоніки» в котрогось з лабухів – 05.00.
Час, зрозуміло, суботній, в неділю просторово-часовий континіум спресовується і біжить, як Полтва підземними рурами, невидимо і хутко. І, хоча, після місяця проживання вікендів у такому режимі жильці верхніх поверхів мріють виключно про гімномети, перша спокійна субота – піст! – у дорослих викликає внутрішній дисонанс на межі шизофренії, а діти без бум-цик-цик не хочуть засинати, а декотрі, філофіли з народження, навіть перестають ссати материнські груди.
Десь рік чи три тому львівська міськрада вирішила, що вона ліпше знає, коли має ся купувати пиво і горівка, і заборонила продавати сильно-, несильно- і звикло-алкогольні субстанції до десятої рано і по десятій вночі. Це вдарило не тільки по тих, хто йде домів, як смеркне чи над рано, але й відразу відбилося на обороті Вікна, а, особливо, на «патрульці»: підконтрольний контингент розбрівся по мікрорайоні, розпорошився навколо локальних гуралень і сивокурень. У будівлі з Вікном, рестораном і бенкетним залом почав діяти недорогий готельчик на другому пйонтрі, а в скверику з’явились лавочки. І, як на зло, якась курва чи навіть – декілька, вкопали ті лавочки настільки міцно, що патріоти - вдень, а вночі – вандали два місяці не могли си з тими лавками дати ради і переставити на свої городи чи дачі і, врешті решт, лишилися того ровера. Так що жителі під’їзду, що – навпроти, можуть тепер щоночі тішитися, чуючи «Пане полковнику, мій сизо-окий» чоловічими басами, а, як пощастить, шедевральним бельканто з мостиським акцентом «Гдє же моя черномазая, гдє? В Вологдє-гдє -гдє-гдє-гдє, в Вологдє-гдє». І є сподівання, що котрогось дня хтось таки роздуплиться і щонічні чування про гімномет реалізуються. Як співали вчора в радіві Mad Heads (XL), а нині під під'їздом невідомі - Надія - є!