Хтось скаже,що у нього ніколи не було ось таких неочікуваних та короткотривалих знайомств,а хтось не стане цього заперечувати.
Адже,що і кому ти винен,якщо просто спілкуєшся,без зобов'язань чи певних норм?
Ось так сталося із Сашею,яка того вечора їхала у маленьке,але вже таке рідне містечко на Херсонщині. Вона любила квіти...вони любили її,і складалося враження,ніби ці дві волелюбні істоти не можуть існувати один без одного. Тому дівчина вкотре взяла із собою декілька польових ромашок,які так і чекали того довгоочікуваного моменту,коли хтось зірве їх та милуватиметься цією красою,і сіла у автобус.
Вмостилася позаду,щоб було зручніше їхати,тому що дорога була далека. І вже за дві секунди до відправлення у передні двері увійшло щось таке руде та цікаве,що Саша просто не могла відвести очей. Цікава зачіска,неначе запозичена у відомого футболіста та голубі-голубі очі,які невпинно шукали вільне місце.
Його погляд зупинився на сидінні поруч із дівчиною,а потім зосередився на квітах. Найбільше вразило хлопця те,що такі прості і водночас багатозначні для нього самого рослини приваблювали,тягнучи у невідомість. А їхня власниця сиділа у мереживній голубій сукенці із безліччю веснянок на обличчі та зацікавлено дивилася прямо у вічі ,неначе намагаючись зрозуміти щось малоймовірне. І хлопчина наважився на запитання:
-"Привіт,біля вас вільно?"
У відповідь він почув найпрекрасніший та найсолодший голос, який йому ніколи не доводилося чути:
-" Так,звичайно. Разом буде веселіше!"-усміхнулася незнайомка так щиро та по-дитячому,що дух перехоплювало.
І він сів поруч із нею ,не вагаючись більше ні разу впродовж дороги.
Розмова перебігала із однієї теми на іншу,не даючи можливості до ладу зрозуміти її змісту. Але вони відчували,що часу у них обмаль,хоча й 66 кілометрів-це не близька відстань.
Ось так під'їжджаючи до містечка,забувши сказати найголовніші слова,вони розлучаються,ледь приховуючи своє розчарування. От така вона,ця юнацька сором'язливість.
Мимохідь попрощавшись і разів з дев'ятнадцять обернувшись,махаючи один одному,дві долі розійшлися у різних напрямках.

Літо.Тепле.Сонячне.Привабливе.Пляж.Відпочиваючі.Морозиво. Кола. І Вона...
Неначе відблиск далекого спогаду,але то дійсно вона. Така ж щира,усміхнена та з безліччю веснянок,саме тих,які так врізалися у пам'ять юному Марку. Але найбільше вражало,що на колінах у жінки лежали ромашки. Його найулюбленіші квіти,які стали такими після однієї мандрівки у автобусі. Вона сиділа обличчям до моря,а вітер розвіював її волосся,наче розчісуючи. Марк хотів підійти,але не наважувався. Він бо ж не знав навіть її імені,просто мав із "незнайомкою" один спільний спогад.
За шорти його раптом потягнули маленькі рученятка,які давно вже стали сенсом Маркового життя. Він подивився вниз. Підхопив маленьке рудоволосе диво на ім'я Сівочка,як вона сама себе називає,бо ж Софійочка важче вимовляти,і заплакав...
Його дочка не зрозуміла звідки у татуся,взірця стриманості та мужності, взялися оті краплинки на обличчі,які інколи траплялися і у неї,але у нього ж не побиті коліна,та й з велосипеда на чотирьох колесах він не падав. Порушивши її думки батько поставив донечку на ніжки і показав пальчиком на незнайому тітоньку,яка сиділа на дивному стільчику і дивилася у голубу блакить,над якою раз-у-раз пролітали чайки.
Дівчинка вмить побігла до неї,сміючись із власного відчуття,наче має статися щось загадкове. А жінка у відповідь,повернувшись,зацікавлено дивилася на юне створіння із голубими очима та рудим волоссям,яке бігло прямісінько до неї, і тут відбулося дежавю. Ці очі,цей голос,сміх....усе злилося в одну картину,яка малювалася самою Долею багато років тому.
Дівчинка підбігла весело стрибаючи і вигукуючи: "Сівочка,мене звати Сівочка, а тебе як?". "Олександра-шепочучи вимовила жінка,-мене звати Олександра".
"А мене-Марк,-почула Саша позаду,-і якщо я тебе відпущу на цей раз,тоді дійсно вважатимуся дурнем та телепнем усіх часів." Жінка відчула теплі долоні на плечах та ніжний поцілунок у скроню і обернувшись,не могла повірити власним очам. Це Він.Марк.Випадковий попутник,якого вона кохала усе своє життя.
Вони дивилися один на одного і не могли відвести погляду.Шукали риси,які б належали тим двом,котрі сором'язливо та захопливо теревенили дорогою додому у автобусі. І вони були.Їх безліч,наче разом ці двоє людей прожили всі ці 23 роки,а не півтори години. А поруч дзвінко співала пісеньки Софійочка.
І у якийсь момент усе рухнуло,вся стриманість і невпевненість розвіялися вмить. Саша розповідала,як через три роки після їхнього знайомства вона потрапила у автомобільну аварію,а її чоловік від неї відмовився,живучи тепер власним життям. Батьки піклуються про неї,але їм важко,тому жінка намагається більше часу проводити біля моря,де її ніхто не знає,і ніхто не жаліє. Інвалідний візок,улюблені ромашки та далекі щирі спогади-ось це усе,що вона має...
Марк слухав,змігши крізь сльози сказати лише декілька речень:" У мене померла дружина,залишивши диво з див-мою донечку. Я живу заради неї, кожну хвилину та секунду дбаю про її спокій та щасливе дитинство. Мені важко ,так,але Софійка допомагає у всьому,вона окрилює. Сашо,люба Сашо,я безмежно радий,що зустрів тебе.Ти моя Ромашка,моє сонце,моя надія. Я ніколи більше не буду тим телепнем,який втратив свого янгола..."
Осінь.Жовтень.Діти.Багато дітей. Олександра гойдається на гойдалці,сміючись із вже 17-ти літньою Софійкою. Марк виносить пледи із будинку і ніжно-ніжно обгортає ними своїх Ромашок...
-"Вже час обідати,"-каже Саша.
-"Любко, Тарасе, Матвію,-швиденько мити ручки та до столу",-наказує Софійка до молодших братиків.
Діти біжать у будинок,наповнюючи його сміхом та веселощами,а Марк пригортає Сашу до себе,підіймає великим пальцем її підборіддя та лукаво підморгує,запитуючи:" І хто у нас на цей раз,ще одна Сівочка"?
-"Так,сміючись відповідає Олександра,напевно що так.Добре,що ти мене ще раз зустрів,добре,що наполіг на операції і тепер я можу ходити,добре,що ми є один у одного".
-"Я кожного дня дякую Богові,що моя найпрекрасніша Ромашка не заховалася у буйному полі між маками та зозульками, а виросла на березі моря,чекаючи мене",-із цими словами Марк підняв свою дружину на руки та вирушив до маленьких бешкетників,які вже мабуть зачекалися своїх батьків.
Вечір. Над будинком Марка та Олександри Сітчуків панує злагода та добробут. А на галявині поруч ростуть ромашки,ніби усміхаючись до перехожих.
(С) О. Антощук