На вулиці сидять чотири собаки. Не дворняги, а такі – породисті, чи полупородисті, хоч і на дворняг похожі внєшнє. Довольно крупні, лоповухі і мохнаті. Разноцвєтні. Брудні… Сидять мовчки, отдихають, і час від часу формально клацають зубами, питаясь поймать якусь мімо летящу муху…

У однієї собаки не обрізаний хвіст. Довгий такий, теліпається ззаду як мотузка. І це заважає їй сидіть, як сидять усі інші її коллєги на жопі. Вона вже, бідна, і лапу відставляла в сторону, і переминалася з ноги на ногу, а воно невдобно, і всьо тобі тут… Встане, подивиться на жопи друзєй, оглянеться на свій хвіст і знову пробує сідать, а воно больно й діскомфортно… Навєрно думає: Бл@ть! Та шо це таке вконце-вконцов!!! Якийсь я ізгой, навєрно…

Потом одійшла в сторону і так хвостом, як мітлою, махнула – і знесла купку мусора, состоящу із недопалків, листя, сухої трави та іншого гавна… Мусор розлетівся вихором навколо, красіво так получилось… То тепер уже її друзья з завістю на неї подивилися,а одна оглянулась назад, - чи немає в неї там часом такої удобної вешчі, як хвіст… - Нема ніхрена… Лягла… Баче, шо бесполєзно махать задницею на якій хвіст явно отсутствує…
А у собаки з хвостом улучшилося настроєнія і повисилася самооцінка. Мені навіть здалося, що вона улибнулася…