...За вікном вона бачила світ, але світ не помічав її. По склу билися краплі дощу,
розбиваючись в неї на очах. Ця наповнена речами кімната була одразу ж пуста і
пригнічуючи. Ні програми телепередач, ні звуки розмов батьків вона не чула, а лиш
схилившись біля монітору комп’ютора дивилася на старі свої фотографії. Вона дивилася на образ тої колишньої, усім знайомої дівчинки з широкою усмішкою, легкими кучерями,
завжди в веселкових кольорах… Відвернувшись, в дзеркалі побачила якусь іншу, невідому
дівчину-підлітка з прямим волоссям, темною тінню під очима, в чорному наче ніч
гольфі та похмурих, темно-зелених штанах, які лиш якоюсь часткою відбивали її очі.
З’явилася сльоза, пальці надрукували “All Delete” і рука тягнулася натиснути Enter, як в
кімнату увірвався з веселим сміхом молодший братик:
-Алі, Алі !!!- за стрибнув на руки, притулився і усміхаючись -Хто це? Це ти? Ухти!
Покажи ще!
Вона поглянула на нього і всміхнулася, хоч як їй було погано, він наче зігрівав холодну
душу. Йому лише шість, а він такий розумний, поглянув на неї, побачив сльозу на її
очах і притулився іще сильніше:
- Не плач, ти в мене найкраща сестричка! Хто тебе образив? Зараз я йому надаю!
- Ніхто, не переживай маленький! –їй стало так приємно і добре. Здавалося, що він
єдиний хто її по-справжньому розумів і щиро любив.
Аліна відмінила видалення і вони сіли дивитися фото, вона розповідала і слухала як
сміється Славік. І ось його рука зупиняє фотографію з дуже знайомим і колись рідним
обличчям. Ці обриси примусили її серце стиснути і боліти, сильно боліти…
Місяць назад… “…А під нами лише небеса, твої небеса…”- лунав телефонний будильник. У
сонячних променях її прикрашала усмішка, вона одягла свою блакитну кофтинку,
яскраво-зелені бриджі, і заглянула у дзеркало. В іншій кімнаті спав Славік, дівчина
поцілувала його в чоло:
- Мамо, я з Максом іду на вечірку, закину лише сумку. –хапнула рюкзак і вибігла. Біля
під’їзду чекала подруга, за стрибнула в машину і поїхали до школи. Алі усе чекала
закінчення уроків. Вчителька розповідала про щось, про що не думав ніхто. Дівчата
переписувалися:
«Клас іще один урок і на вечірку. А він там буде? Познайомиш нарешті!»
«Так, ми разом прийдемо.»,«Слухай, я тоже буду не сама, щойно з таким хлопцем
познайомилася. Він не звідси, але ми приїдемо на ЙОГО машині!»,«Інка ти божевільна!
Нехай щастить!»
Двері зі стуком відчинилися, на порозі Максим:
- Аліну Скіл можна?
Учителька лиш кивнула і встигла тільки опустити голову, як Алі узяла сумку та
вистрибнула геть. На коридорі вони цілувалися, десь стало чути важкий крок директора,
пара одразу швидко зникла через двері столової:
- Мам, я буду пізно! –кинув хлопчина жінці за прилавком.
Збігли у її під’їзд, поцілунок біля дверей.
- Чекай! –і двері зачинилися. Вона увійшла, кинула сумку у кімнату –мамулька я вже поїла, буду ввечері. Славік, ось мультики, подивишся у мене, МЕНЕ НЕМА!
До вечірки іще багато часу, сонце спостерігало як закохані блукали парком, весело про
що не-будь розмовляли і обіймаючись стояли на мості та дивилися як пливла вода.
Люди вже звично спостерігали за парами, а вони не помічали нікого. “У мене є лише
ти, а у мене ти!…” –шепотів листям легкий вітерець. Ось нарешті той самий будинок,
через відчинені вікна лунає музика, всередині бушує народ і їй на руки падає подруга:
- Дивися скільки народу Тарас зібрав!ё
Інна поглянула на супутника подруги і на її обличчі зникає радість.
- Знайомся, Макс! –промовила Аліна не помітивши змін.
Усюди люд, лунає музика і зіткнення зі знайомими, але тільки немає коханого. Тарас
швидко знайшов Скіл.
- Чому сумуєш? Що, невже сама? –слова затихли, десь з-за толпи з’являється Макс. Він
немов тікав, вона наздогнала його.
- Що трапилось? Ти куди?
- Вибач, я піду! –в якусь мить Міз став якимось холодним і чужим. Він зник, а Інна
змінилася, вона більше не могла дивитися їй у вічі. Вечір зіпсований.
На світанку заревів мотор, шумна юрба загрузилася у машину. Тарас розвозив усіх по
хатам. Котившись по вулицям. Аліна дивилася на ще сонні будинки, вкриті блакитним
туманом. Думки тікали десь у височінь, далеко, кудись…і оченята закрились, вона
заснула. Коли вони під’їхали під будинок, у машині залишилися Алі і Павло. Він
вийшов, узяв дівчину на руки:
- Можеш не чекати, я своїм ходом!
Хлопчина, вчився зі Скіл і сидів позаду, але ніколи не був помічений нею. Піднявшись
на п’ятий поверх з Янголом, подзвонив у двері. Здивуванні матері не було меж, коли
перед нею на площадці стояв син подруги і тримав сплячу доньку на руках:
- А де її кімната? –мати змогла лиш показати, Славік ухопив юнака за куртку і потяг до ліжка.
Сонце піднялося, телефон дзвонив здавалося б ще довше і голосніше. Хтось тихо дихав
їй у вушко, вона прокинулася але боялася відкрити очі. “Хто він і де я?” подумала і усе
ж відкрила, озирнулася: на стінах плакати, шафа, стіл з компом “Наче у дома!”,
повернулася, а поряд лежав братик. Піднялася і швиденько пішла на кухню та потяглася
до кави.
- Привіт мам! –і винно усміхнулася –а Макс щось казав?
- Його не було ще від учора!
- Як тоді я повернулася додому? Здається я в машині заснула.
- А ти не прийшла, тебе принесли!
- Як принесли? –шоковано ледь втримала кружку Хто?
- Павлик! Милий правда?
- Павлик? Який милий, я такого не знаю!
- Павло, з тобою вчиться. Тьоть Віри син, Павло Шат… Я почула дзвінок і хотіла уже
кричати, а на порозі він, стоїть з тобою на руках, я не змогла промовити слива, а він
“Де її спальня?” ну Славко відвів, він поклав тебе у ліжко накрив, його руки ледь
торкнулися твого облича попрощався і зник у дверях.
“Ледь торкнувся і зник…” повторила вона. Їй стало приємно і одразу ж соромно, вона ж в
класі його не помічала, а він просто приніс її на руках додому, п’ятий поверх і пішов ні
на що не сподіваючись.
Коли Алі вистрибнула на вулицю подруги не було, вона зникла іще на вечірці. У школі
Скіл вирішила поговорити з Павлом, подякувати. І коли вона торкнулася його плеча, він
обернувся і поглянув їй у вічі так щиро, проникаючи наче у самісіньку душу.
- Дякую! –наче прошепотіла але юнак почув, вона завмерла і не могла нічого сказати, а
лише почервоніла. Хлопчина мовчки стояв і дивився на неї, та слух школярів пронизує
дзвінок, дзвінок на урок. Двері зачинилися, відчинилися зошити, зашкрябали ручки і
учителька почала розкривати усе нові шляхи книг, але все рівне щось було не так. Інна,
вона поволі віддалялася і в якийсь момент вони стали чужими. Алі не могла дізнатися
причин, а зараз уже нажаль пізно. Вона зустрічалася з Максом, розповідала про
проблеми з подругою сподіваючись на заспокоєння чи допомогу але він зникав. Два
тижні тривали напружені стосунки, сварки через дрібниці, а потім він просто зник.
Дівчина відчувала себе кинутою, не потрібною і найболючіше що вона не знала чому.
Ходивши в школу подруги сиділи далеко одна від одної і не спілкуючись ішли в різні
боки. Сидячи за партою дівчина не Могола ні з ким щиро поговорити та почувалася
Лялею. Хоча Ляля ні з ким не спілкувалася, але у неї був Шат. Вони сиділи за одною
партою, але сиділи “Окремо” від усіх. Насправді її ім’я Ліда, та тільки Павло називав її -Лялі.
В одязі зникали яскраві відтінки, а волосся випрямилося від дощу, що супроводжуючи
наче змивав сум. Через тиждень після зникнення з’явився Максим, але не для того щоб
повернутися. Без усяких слів пояснення, холодним, байдужим голосом сказав лише
“Прощай!” і пішов, з під’їзду, з життя. Аліна кинулася за ним і вибігши за будинок,
шоковано обірвалася душа, просто умерла –в провулку стояв Макс цілуючись з Інною і
обіймаючись, сміючись пішли геть. Алі не могла повірити очам, вона кричала собі що це
не правда, але серце через швидкий темп і біль не чуло слів. Дівчина побігла, не знаючи
куди, навіщо, вона бігла лиш у зеленій Маєчці і шортиках, босоніж по калюжам дощу.
Вже не маючи сил бігти і плакати сіла на сходах біля кінотеатру, тримаючись за голову
казала собі що це не правда, усе не правда:
-…Я люблю його, люблю і він любить. Він мій, мій! –повторювала собі знову і знову.
Гуділи тролейбуси, метушливо їздили машини, проходили люди і лиш у думка жаліли
чи просто вважали божевільною. Вона усе шепотіла собі, шепотіла і на її плечі упала
спортивка, а поруч з’явилися чорно-рожеві кеди, чорні широкі штани, сіра футболка і
чорно-білий шарф. Аліна поглянула угору та сильно обійнявши почала плакати на плечі
у Лялі.
- Усе добре., ходімо додому. –вона привела її до своєї квартири –Лягай, відпочинь! Алло, Марія Іванівна, це Ліда, однокласниця Алі. Вона переночує у мене, ми повчимося. Добре, до побачення!
Скіл нарешті заспокоїлася, вона не могла зрозуміти чому дівчина з якою вони не дружили і не спілкувалися у класі не начхала як усі, а без усяких слів привела її у свій дім, заспокоїла і навіть відмазала від батьків, Алі просто не могла повернутися додому, до матері, братика. Вона почала розповідати що трапилось, але Ляля її зупинила:
- Не плач маленька, я і так усе знаю, Макс з Інною –і їй довелося розповісти –нажаль це знає уже половина класу. На вечірці вони зустрічалися, про щось сперечалися і наче домовилися і коли він утік Шат поїхав з тобою, щоб упевнитися що усе добре. Ми домовилися, що про це ніхто не буде розмовляти поки ти сама не дізнаєшся… -і Аліна зациклилася, усі слова затихли, а у голові “Любить…Знали…” однокласниця поклала її спати.
- Алло, Павло? Так, Лялі, слухай вона у мене і сумніваюся, що не спробує, приглянеш,
добре. Ну що через тиждень? Бувай.
Вихідний. Ніхто нікуди не поспішає, дівчата ішли повними вулицями, зустрічаючи
незнайомі облича і тікаючи у пусті, самотні вулички добираючись до будинку.
- Пані Марія, вона щось не те з’їла по дорозі. Нехай трішки поспить.
Алі упала на своє ліжко таке холодне, немов чуже і знову плакала, вона просила та зі
сльозами кричала усім:
- Геть, залиште мене одну! –нарешті омани правда, відчула себе такою самотньою та
покинутою усім світом. Батьки намагалися заспокоїти але усе марно, у кімнату зайшов
Славік, без звичної усмішки і сміху. Немов відчуваючи її біль, мовчки притулився, дівчина
сильно обійняла його.
- Ти єдиний хто у мене іще є! –братик лежав поки сестричка заснула, піднявся та накрив,
поцьомав у щічку і тихенько зачинив двері.
Зранку Аліна піднялася немов нічого не трапилося –видавлена усмішка, легкі розмови з
батьками. Здавалося пережила але у голові “Кохає…Знають…”. Ходила у школу наче
ніяких подій не було, спокійно і це лякало Інну та тих, хто знав. Лялі повернулася до Павла:
- Значить не довго чекати?
- Так! Нарешті Скіл почула слова із уст Шата, але чомусь саме зараз її щось зачепило у
його голосі.
Після уроків вона просто блукала містом, у неї таке враження, що вона не помітна і ніхто
не знає про її існування але відчуття наче хтось спостерігає, приємно дивиться, так ніби
чиясь постать за плечима, невидима та на неї можна покластися.
Минув тиждень. Небеса закутались у хмари, пуста, пригнічуючи кімната… …Сильно
боліло і вона зрозуміла-він пішов. Серце поволі наповнювалося смутком. За вечерею
батьки розмовляли про якісь проблеми, Славік грався з котиком і за це отримував під
затильники, а у неї в голові крутилися картини зустрічей, брехні, чи якби усе було по
іншому. В кімнаті темна тиша, гольф, ховав на собі чорні тіні, що приховували мішки під
очима, а зараз змиті знову сльозами десь у кутку. Ніч, таємнича та усім зрозуміло
забирала дівчину у сон.
З самого ранку блукаючи містом, спостерігала за людьми. “Люди, такі різні, але
чимось подібні, і у кожного свій сенс життя…Сенс, а у чому сенс мого життя? Його
немає!” і це засіло у ній. Ніжки привели її у чийсь під’їзд, ліфт і шпарина на дах. Вітер розкидав волосся у різні боки, коли вона спостерігала за птахами, що кудись летіли, з цієї ніжної шийки зірвало шарф і понесло у низ. Алі побігла за ним, але зупинилася в метрі від краю:
- Який сенс життя? Який сенс у мене? Навіщо існувати, а може як шарф, униз? Кілька митей польоту і все! –вона підійшла так близько, що уже звисали пальчики. Так минуло хвилин чотири, з плечима закрилися двері. Озирнувшись побачила Павла:
- Шат, будь-ласка іди! Що тобі тут треба? Не заважай.
- Знаєш, там знизу не цікаво спостерігати –він говорив дуже спокійно ішовши до неї, прогулюючись по краєчку будівлі –Спокійно. Я не заважатиму!
Підійшовши до Скіл, усміхнувся і повернувся як вона:
- А може давай разом? –пропонував доволі серйозно–Ні? –хлопчина сів звісивши ноги у низ –Таак, дев’ять поверхів, височенько! –усе не замовкав він –Давай! Лише один крок і декілька митей свободи, а там кінець! Точніше асфальт.
Алі усе стояла вагаючись, її очі були наповнені чимось…чимось таким, через що варто жити, але дуже боляче від солоних капель почуттів. І аж ніяк не жартуючи сказав:
- Іще не час, ти неготова!
Вона вже розізлившись хотіла щось сказати та зісковзнула, Шат вхопив її за руку. Дівчина дивилася великими і зляканими очима то вниз, то на юнака. Він тримаючись тримав її десь хвилину, а потім трішки при підняв, поглянув у вічі і сказав лиш одне:
- Відчуй те, що ти хотіла відчути, а потім поговоримо! –і розгойдавши його рука відпустила її…