Дзвінок, Путін знімає слухавку.

- Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова. Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо.

- Харашо Міша, ето действительно важная новость. А большая у вас армия?

- Ну, зара... Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.

- Должен сказать тебе, Міша, что у меня в армії 100 тисяч людей, каториє только ждут маєво пріказа.

- Холєра, я зара вам віддзвоню.

За якийсь час...

- Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано. До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи.

- Должен сказать тебе, Міша, что со времені нашева последнєва разгавора я увеличил армию до 200 тисяч человек.

- Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную.

За якийсь час...

- Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни.

- Неужели? Очень жаль. А почему ето ви вдруг передумалі?

- Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних.