Сьогодні телефонував Взводний. У далекому 1986 у Ферганській учебці він учив нас життю і виживанню на майбутній афганській службі. Його приказки я цитую підлеглим офіцерам і зараз. Тоді на його формі гвардії старшого лейтенанта ВДВ сяяв великий орден "За службу Родине" ІІІ ступеня. І тільки два тижні назад він нам розказав після якого випадку був представлений до цієї нагороди (потім, уже в Союзі його наздогнала "БеЗешка").

Отже, до Фергани він командував взводом ДШК в ДРА. Одного разу, отримав взвод наказ осідлати висоту і гасити все, що шаритиметься навколо. Зайняли позицію, а на сусідню висотку викарабкалися якісь озброєні хлопчики. Хто такі - здалеку не видно. Бінокля немає. (Хто хнає, що таке тягати в горах щось більше, ніж калібр 5.45 мм, той зрозуміє, що замість бінокля краще взяти води або патронів). І відкриває взвод вогонь по тих, а ті теж давай огризатися. Почалась війна. Недалеко блукав духівський загін. Почули, що дешеки, які в переносному варіанті використовувались тільки духами, воюють з шураві (потім виявилось, що шураві були на обох висотках), і поспішили на допомогу. Взводний побачив таке діло, дає команду поки не висовуватись. Але одне тіло таки показало із-за каміння голову у панамі. Душари просікли це, але уже були в зоні ураження. Війна переноситься на належний об'єкт. Результат війни: два духи у полоні, а один - до Аллаха.