Дзвінок. Путін зніма слухавку.
— Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова! Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіціјно віјну декляруємо.
— Харашо, Міша. Ето важная новасть. А бальшая у Вас армія?
— Ну, зараз… (рахує) Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
— Должен прізнаться, Міша, што у мєня в Арміі 100 тисячь чєлавєк, каториє толька ждут маєґо пріказа.
— Холєра ясна, я зара вам віддзвоню.

(за якијсь час)…
— Гальо, прошу пана президента, стан віјни не скасовано! До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнајпи.
— Должен сказать тєбє, Міша, што послє паслєднєґа нашєґа разґавора я увєлічіл армію до 200 тисячь чєлавєк!
— Нај го холєра вхопе! Я ще зателефоную.

(за якијсь час)…
— Слава Јсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої војни.
— Нєужелі? Очєнь жаль. А пачєму ета ви вдруґ пєрєдумалі?
— Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних.