Їде гуцул на автівці, на повніј швидкості. Дивиться, Даішник стоїть. Не гальмує, думає, а не гріх, як зіб’ю, бо то москаль-москалем. Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку оковитої, каже:
— Поховајте вујку, бо воно вистрибнуло саме на дорогу, я, справді, не винниј.
— Та чо ж не поховаю,синку.
Так і домовились. Їде далі гуцул. Ще одного такого збив, приїзджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже фляжку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже:
— Слава Јсу. Дід обертається:
— Слава навіки!
— А шо, діду, закопали того?
— Та закопав..
— Та як закопали, як во він лежить.
— Јој, синку, забув видно. Стариј вже я. Зара закопаю.
Гуцул подякував і пішов. В ДАІ б’ють тривогу:
— Шо ета такоє! Ґдє наши люді? Паєхать, правєріть!
І послали одного. Приїжджає, дивиться, всюди тихо, темно, тільки на цвинтарі лямпа хитається і чути як гробар лопатою цьвьокає. Приходить на цвинтар, дивиться, а стариј лопатою землю прихлопує на свіжіј могилі. Підходить до гробаря і каже:
— Ізвінітє, а што ета ви так позна тут дєлаєтє?
Стариј гуцул обертається, замахується лопатою і б’є що є сили:
— Та ти, курво, вляжешся нині чи нє???!!