Одного разу осіннього вечора 1996 року ми з друзякою Вітьком поверталися додому дизелем-потягом од Черкас до Золотоноші. А у Черкасах на потяг набилося дуже багацько голоти і тому нам довелося стояти у тамбурі. Нашу увагу привернув до себе один чолов'яга, що їхав до Золотоноші (хтів написати «Фајного міста Золотоноші», але згадав, що вже є таке місто на Вкраїні, це - Тернопіль). Він купив собі в Черкасах нового велосипеда і поставив разом з двома великими торбами біля стіни у тамбур. Нороду натовклося стільки, що навіть кондукторка не змогла протиснутися, щоби продати нам квитки і стояла вкрај розгублена і стетеріла, затиснута між пасажирами. Роботи було з неї - катма! Повернутись чи підняти ногу, руку не було сили. Хтось стоячки похрапував на всі заставки, мовляв, розбудете, коли що. А коли потяг зупинився на Дніпрі у Панському, то чолов'яга, що віз веломашину зіјшов з потягу на перон аби пропустити пасажирів, бо стояв на самих сходах біля дверцят. Коли всі пројшли, він намагався зајти, але не зміг проштовхнутися до вагону. Дверцята зачинилися, потяг рушив. Та він не поступавсь і через те јого пальці затисло дверцятами. Хтось гукнув, щоби натиснули на гальмовиј апарат. Потяг миттю пригальмував, стулки дверцят розтулилися, рука чоловіка зникла ј відразу двері причинилися, потяг пришвидчував рух. Відтак ми того пана більше не бачили.
Це ще не все: інша людина, що їхала од Черкас до Чапаївки, не змогла вијти на своїј зупинці, тому вијшла разом з нами у Золотоноші, минувши аж дві зајві зупинки. А ровер і торби того бідолахи поїхали далі до Драбова. До речі, ми з товаришем без зајвого клопоту вијшли на своїј зупинці, позаяк у Золотоноші багато пасажирів сходило.