Каюся, сентиментальна. Можу під настрій поплакати над піснею душевною або фільмом хорошим. Думаю, я не одна така. Власне, про це й історія. Колись давно, коли тільки вийшов "Титанік", одна з продвинутих телекомпаній рідного міста "впєрєді планєти всєй" вирішила явити своїм глядачам його піратську версію раніше, ніж він у прокаті місцевому з’явився. Я тоді була молодша, розчулити мене було легше... Словом, я ще маму в компанію покликала. І наприкінці фільму подушки на дивані реально змокли через наші ридання.
Але продовження "титаноепопеї" було веселішим. Мама подружки тоді саме працювала в кінотеатрі. От і виникла ідея - сходити на оскароносне диво дівочою компанією, поридати на халяву. Сказано - зроблено. Пішли. З собою прихопили пиво, горішки... Культурні студентки універу, що й говорити...
Але біда не в тім, як то кажуть. Ми ж, пам’ятаєте, плакати йшли... Та коли Кейт Вінслет почала крутитися на одному пальчику й дивувати всіх талантами танцівниці, головний ідеолог "плачу ярославни" Наталя кинула: "То, певно, вона дірку й провертіла..." Типу - ось вона, причина загибелі мегалайнера. Але й це ще не все... Під час зворушливого такого моменту - типу польоту на носі корабля над морем пролунав іще один комент: "А таки "Титанік" через неї потонув... Худнути тра, дєвушка!" Це була остання крапля. Весь фільм ми проржали... Що цікаво, почали ржати сусіди. Півзалу реготалося під фінальні кадри. Аж-но білетерка зайшла з’ясувати, що відбувається.
Ні, ми таки реально проплакалися. Від сміху. Такий катарсис... Спасибі, товариш Кемерон!