На карпатську полонину з лісу виходять двоє “турістов”:
- Сматрі, гуцул косіт траву, пайдьом, спросім дарогу.
- Тіха ти, сматрі: вон єво сумка под кустом, падкрєпімса, пака он нє відіт.
Швидко з’їли хліб, сало, випили молоко, осміліли:
- Уходім втіхаря?
- Он нє відєл, пайдьом папрікаливаємса с дурака.
- Ей, дєд, што дєлаєш?
- І вам доброго здоровя, хлопці! Поки погода треба траву косити.
- А вот єслі би тєбє жена молока нє дала, ти б касіл?
- Хлопці поки погода – тра косити, води з джерела попив би та й косив!
- А єслі хлєба нє дала би?
- Он малина, чорниці, якось би перекусив. Кажу ж : є погода – тре косити!
- А єслі сала нє дала би?
- Ото вже нє, не косив би: сонце пече так, що піт тече по плечах, аж донизу,
і так в задниці пече, що не лиш косити – ходити не можеш, поки салом не помащу.
- Бля*ь! Я тєбє гаваріл ГАВНО, а ти “гарчіца, гарчіца”!