Стою я якось в аеропорту Бориспіль, зустрічаю дружину з Італії...
Літак затримується, за повідомленнями, вже години на 3, я тихо звірів...
Поруч звіріє ще один мужичок інтелігентного вигляду з кейсом...
Підходить він до мене і просить постерегти його кейс пару хвилин поки він в туалет збігає. Я людина по натурі незлобна - погодився, і ось стою... Півгодини... годину... півтора... Я вже не озвірілий - я скажений...
Нарешті, підходжу до сержанта аеропортівського відділу і описую ситуацію з кейсом. Він просить мене пройти з ним. Приходимо в службовий пункт, починаємо оформляти кейс, протокол, як годиться, мої паспортні дані... Нарешті дійшли до опису вмісту кейсу... Відкриваємо...
Мама моя рідна! Щоб я здох! Кейс по самий верх набитий великими євро- банкнотами в банківських упаковках! Я мало бороду свою єдиним ковтком не зжер від розуміння того, що я собі не привласнив! Відчуваю себе лохом останнім, сил навіть лаятися на себе нема!
Дивлюсь, а протокольчик так тихенько зім'яли люди у формі і сором'язливо так переглядаються між собою і кейсом... Тут їх як зірвало, кинулися вони до нього і давай собі пачки ці пхати в усі кишені, а я стою слину ковтаю...
Але сержантик зглянувся і каже:
- Чого стоїш, годувальник ти наш! Собі набирай, що ж ми, зовсім вже?
Кинувся я до кейсу, забувши про все на світі, і почав теж набирати собі бабки... набираю, набираю, набираю, набираю...
Прокидаюся - вся ковдра в труси заправлена...