Кілька слів від мене... Розумію, що публікація цієї історії в мене може бути сприйнята дещо неоднозначно, але мене в ній зацікавила сама специфіка стосунків батьків та дітей, як і атмосфера, котра панує у цій армії... Гадаю, що Вам теж може видатися цікавою ця історія.
______________________________________

- Дзвонить минулого тижня, - Лея п'є каву, сміється і розповідає - ти де, запитую. Про всяк випадок запитую, вона ж може де завгодно бути.
- Та так, - відповідає. - Я тут. У Офакім.
- Господи, що ти робиш в Офакім? Це на краю світу, і край цей, як би так би мовити. Не найблагополучніший.
- Та у мене тут, - каже, - дезертир. Я їду його заарештовувати.
- Ти розумієш, так? Там у неї дезертир. І вона їде його заарештовувати, - ти одна, - запитую - їдеш?
- Ну так, - відповідає, - одна. Мій напарник на базі, а більше нікому. Але ти не хвилюйся, я із зброєю.
- А куди ти до нього їдеш, із зброєю? - Ну як "куди". Додому...
"Дезертирувати з ізраїльської армії досить просто. Треба вийти за ворота бази, сісти на рейсовий автобус і поїхати додому. Через деякий час туди за вами приїде ваш командир і, лаючись, тому що у нього пропадає робочий день, відвезе вас назад на базу. Ця операція й називається "арешт дезертира". Те що Шуламіт із зброєю бовтається одна посеред черт-зна-де мене, звичайно, дуже заспокоює. Але ось те, що вона зараз піде додому до свого дезертира (а будинок у нього може бути яким завгодно, від бідної квартирки багатодітної сім'ї до притону місцевої наркомафії), мені не подобається. Тим паче одна. Невідомо ще, що це взагалі за дезертир".
- Так, - кажу я їй. - Стій там і нікуди не ходи. Я зараз приїду.
"Приїжджаю. Стоїть сержант, із зброєю, посеред міста Офакім. Увесь тремтить.
- Мама - каже з докором.
- Гаразд, - кажу, - пішли до твого дезертира. - Вона починає на мене шипіти. Тому що в її службовому становищі, як я могла таке подумати, куди вона зі мною піде, їй незручно.
"Домовилися, що вона піде одна, а я посиджу під вікнами в машині. Під'їхали до будинку".
- Ну ось, - кажу, - я тут стану.
- Ні, - кричить, - тут тебе видно! Їдь он в ті кущі! - Від'їжджаю в кущі.
- Усе ще видно, - кричить і махає на мене рукою, - далі, далі! - Від'їжджаю далі. Ховаюся в кущах практично цілком. Це не кущі, це ліс якийсь, від моєї машини навіть дзеркал не видно.
- Так тобі добре? Відходить на п'ять кроків, дивиться критично.- Так, - каже, - добре. Ну я пішла.
- Ні, почекай. Де він живе?
- Як "де", в цьому будинку.
- Ні, квартира яка.
- А яка тобі різниця?
- Я повинна знати, - кажу, - де його вікна.
- Ну, п'ята квартира. Ворушу губами, вираховую вікна. Зрозуміло. Ті білі, з геранню.
- Йди. - Відходить.
- Мама!
- Що тобі?
- Не висовуйся з вікна!
"Сиджу. Щоб не гаяти час - працюю. Дзвоню серйозним людям. Вікно відкрила, але слухняно не висовуюся. Сиджу в засідці. Палити не можна, дим піде. За водою сходити не можна, але у мене пляшка води з собою. Кущі ворушити не можна, а то дезертир з вікна подумає, що сержант за ним приїхав з мамою, і перестане поважати сержанта. Взагалі нічого не можна, вони ж у будь-який момент можуть вийти. Мене по телефону колега запитує - ти де? - а я насилу стримуюся, щоб не відповісти "сиджу в засідці". Але не відповідаю, тому що засідка у мене таємна. Написала два ділові листи, зробила штук п'ять дзвінків, дитини немає. Вікна п'ятої квартири, білі, з геранню. Навкруги тиша. Сиджу в кущах. Проходить півгодини. Шлю Шуламіт смс: "як справи". Не відповідає. Шлю ще одне: "відгукнися, хвилююся". Мовчить. Планую, як зламуватиму двері. У мене в багажнику є пилка, ми нещодавно в ліс їздили, багаття розпалювати. Ось пилкою, думаю, можна двері зламати? Шлю смс: "відгукнися негайно". Немає відповіді. Пилкою, напевно, не можна, але у мене ще є набір викруток. Динаміту немає, наступного разу візьму. Майже година пройшла, що вона там робить зі своїм дезертиром? За годину виходять. Утрьох. Мій сержант, її дезертир і його мама. Поряд. Тобто сержант з мамою поряд, а дезертир сам по собі. З автоматом. Йдуть до зупинки. Мені з'являтися не можна, я за ними тихо-тихо їду і маскуюся під кущі. Стоять, чекають автобуса, дезертир палить, сержант з його мамою розмовляють. Я сиджу в засідці. Приходить автобус, дезертир з мамою прощаються, сержант з мамою дезертира прощаються, дезертир в автобус залазить, сержант лізе за ним і за спиною показує мені кулак".
Я потім запитую Шуламіт:
- Чим ви там цілу годину займалися?
- Ну як же, мама, - відповідає вона. - Я там сиділа в салоні з його батьками. Потрібно ж було з ними поговорити про їх дитину.
- А чому на мої смс не відповідала?
- Мені, - каже, - було незручно.
"Я супроводжувала їх з дезертиром до бази. Слава Богу, на шосе мені не довелося ховатися в кущі. Хіба мало мам по шосе їздить"...
___________________
P.S. Раджу також оглянути невелику підбірку фото щодо цієї теми: http://prikol.i.ua/view/455789/ .