Одного чудового літнього дня 1991 року я їхав у міському автобусі по Золотоноші від зупинки «Двірець» до зупинки «РМЗ». А на проміжніј з. «Автовокзал» напхалося стільки народу з лантухами та кравчучками, так вельми, що јој! Зајти до автобусу було просто неможливо. Одна жінка, яка ніяк не могла ся проштовхати до салону, заголосила:
— Та щож це таке робиться? Люди добрі! Ради Бога допоможіть!
Інша дебела баба (мабуть їсть як не в себе), штовхаючися, пересувалася від входу до середини автобусу, потягла за собою якогось діда, що стояв у проході. А дід каже:
— Не штовхајтеся!
Баба:
— Не можна ж пројти.
— А ви, бочком, бочком!
Відтак ця бабця зупинилась, чорні очі подивилися з-під кострубатих брів і узріли дівчину, що сиділа:
— А ти чого, дівчино, сидиш? Ти, що не бачиш, що я стою?
Та мовчки поступилася місцем бабі. Якась інша пані, що стояла поруч промовила:
— А вона гадала, що їј минеться!
— Еге ж, минеться! — відказала нахаба, зручніше вмощуючись на звільнене місце.