Їде гуцул на автівці, на повній швидкості. Дивиться ДАІшник стоїть. Не тормозить, думає, а не гріх, як зіб’ю, бо то ДАІшник. Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку оковитої, каже:
- Поховайте вуйку, бо воно вистрибнуло саме на дорогу, я їй-богу, не винний.
- Та чо ж не поховаю, синку.
Так і домовились. Їде далі гуцул. Ще одного такого збив, приїжджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже пляшку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже:
- Слава Йсу. Дід обертається:
- Слава навіки!
- А шо, діду, закопали того?
- Та закопав...
- Та як закопали, як во він лежить...
- Йой, синку, забув видно. Старий вже я. Зара закопаю.
Гуцул подякував і пішов. В ДАІ б’ють тривогу:
- Шо ета такоє! Гдє наши люді? Паєхать, правєріть!
І послали одного. Приїжджає, дивиться, всюди тихо, темно, тільки на цвинтарі лямпа хитається і чути як гробар лопатою цьвьокає.
Приходить на цвинтар, дивиться, а старий лопатою землю прихлопує на свіжій могилі. Підходить до гробаря і каже:
- Ізвінітє, а што ета ви так позна тут дєлаєтє?
Старий гуцул обертається, бачить знов міліціянт, замахується лопатою і б’є що є сили:
- ТА ТИ КУРВО ВЛЯЖЕШСЯ НИНІ ЧИ НЄ!?