Українська народна казка.
Жив собі чоловік, який ніколи свою жінку не слухав: все,що вона каже, він навпаки зробить.
Закінчилася у них мука, та й треба зерно у млин завезти. Запрягає чоловік там коней чи волів, а дружина просить: "Та довго ж не барися,- як змелеш, то швидше додому приїжджай, бо тут ще є робота".
- Добре! - за звичкою пообіцяв, хоч і не збирався послухати.
Ось приїхав у млин, мірошник змолов зерно, завантажив на воза, а сам сів та й спостерігає за роботою мельника, аж уже й тому надокучило, що мусив спитати:
- А що, Миколо, навчився, як зерно молоти?
- Та навчився!
- І що ж ти зрозумів?
- Та бачу, що з мішка по мірці! - Це так сказав, бо зауважив, що мельник собі підкрадає з кожного мішка по мірці зерна, та ще й плату бере.
- О! То вже добре навчився,- їдь собі додому! Та не забувай науки!
Той і поїхав, бо, звісно, чужих людей він краще слухав, ніж власну дружину. Їде повільно та й повторює, щоб не забути, мельникову науку.
Проїжджає мимо женців, що врожай збирають, до сьомого поту стараються, та, замість "Добридень!", крикнув: "З мішка по мірці!" Розсердилися працівники: "Що ти мелеш? Чому бажаєш нам, щоб ми врожаю менше зібрали, адже бачиш, як це нелегко?"
- А то мене мельник так навчив!
- Погано ж навчив! Краще кажи: "Щоб ви носили й не переносили!"
- Добре, буду так казати!
Їде далі. Коли бачить,- похоронна процесія повільно просувається за небіжчиком. Крик, плач...
А Микола до людей: "Щоб ви носили та не переносили!"
Хтось підскочив битися, бо образилися на дурного, але інші усмирили, що не годиться на похороні руками розмахувати, бо то неповага до покійного.
Питають люди, чому він таке белькоче.
- Та то мене так навчили!
- Погано навчили! Треба казати: - Щоб такого не бачити і не чути!
- Як так, то й так!
Поіхав далі. Назустріч грає музиками весілля, молодь витанцьовує, старші співають,- веселиться народ!
Як музика притихла на мить, то Микола голосно: - Щоб такого не бачити і не чути!
Сватки були не зовсім тверезі, - відразу зорієнтувалися, що можна кістки і м"язи розім"яти, та й кинулися духопелити невдаху, добре боки нам"яли, аж потроху старші їх утихомирили, щоб до трагедії на весіллі не дійшло, бо то знак недобрий.
- Їдь своєю дорогою, Миколо, швидше, та не кажи більше дурниць, щоб тебе гамселити не прийшлось.
- А що ж казати треба?
- Та сказав би: "Поцілуйся, молодий, із своєю молодою!" То ми тебе ще й почастували б чарчинкою...
- Тепер лише так казати буду!
Їде на возі далі, розтираючи синці, коли глядь: чоловік веде свиню на мотузці, а вона смикається на всі боки.
Микола поспішив із побажанням:
- Поцілуйся, молодий, із своєю молодою!
Дуже розізлився господар, але добре, що мусив міцно льоху тримати, тому не ушкварив Миколі по потилиці. Лише пообіцяв, що на наступний раз він напроситься за такі слова.
- Та то мене так навчили! А що ж треба казати, щоб не хотіли набити?
- Ну, скажи: "Щоб ти замастився по лікті, а наївся по горло."
- Добре, дякую! Вже так і казатиму!
Ось уже і хата рідна близько, ще лишень сусідське обійстя мине, - і вже вдома. Але бачить, що сусід гній відкидає, то і не стримався, щоб не похвалитися щойно отриманими знаннями:
- Щоб ти замастився по лікті, а наївся по горло!
Сусід недобре зиркнув, узяв батога, стягнув з воза...
Врятувало, що біля дому, та жінка, відчувши щось недобре, вийшла виглянути, чи не їде, бува, Микола з мукою? Випросила свого непутящого у сусіда, пояснивши, що йому Бог розуму не дав...
З тих пір Микола не чужих людей слухає, а свою жінку.
А де згода, - там і щастя!