(Хай нікого з Вас, жінки, це не заболить ніколи!
У Вас хай буде інакше, як у вірші!)

А жінка плакала.
В сльозах відчай і сум.
Дощ скісний бив її в обличчя й груди,
Не бачили, під дах сховавшись, люди
Її розпуку. Не взяли на глум.

Ламала руки. Сива каламуть дощу
Ставала злішою і злішою...
- Буть жінкою й коханою не буть???
То як же це? О, Господи, за віщо?

Палюча ніжність зроджувала щем
І прагнула, так прагнула пролиться...
Ридала жінка під рясним дощем.
Грім гуркотів. Шаліли блискавиці.

Важенні хмари з півночі пливуть.
Похмурий день її плачу не вміщував...
- Буть жінкою, а матір"ю не буть???
Тоді навіщо все? Тоді навіщо?!!

Проміння розірвало хмар кільце,-
Вони боролись вперто і завзято!
Краплини жінці пестили лице,
Немов малі дитячі пальченята. ( Т. Мельниченко )