Вона любила осінь….Любила дощ, любила вальс лисця кружляють чого під
музику дощу…і симфонію вітру, любила останні сонячні дні, і перші дощові
і холодні…Вона була незвичайною дівчиною, і ім’я в неї було незвичайне,
а може і казкове – Маріанна. Марина була чутливою, мрійливо-романтичною
людиною. В неї ніколи не було багато друзів, вона любила самотність,
любила бродити сама по вулицях міста і мріяти про ту справжню велику
любов…Та чомусь до неї вона не поспішала. Так вона зустрічалася з
хлопцями, та не було справжніх почуттів. Були моменти коли вона думала
що саме вона найгірша дівчина всесвіту. Її мало хто розумів, та вона не
зважала вона жила в своєму світі.
… Одної весни вона знову жила
своїми мріями, і нічим ця весна не була особливою… Маринка познайомилася
з одним хлопцем, по імені Віктор. А в нього був друг, і так сталося що
Маринка закохалася в цього друга на ім’я Макс. Раніше з нею такого не
було, вже при першій зустрічі вона зрозуміла, що закохується в нього.
Вона була щасливою… наступного разу, вона пішла з ним гуляти, в них все
було класно, їй здавалося, що все взаємно, вони трималися за руки,
говорили ніжні слова, і він навіть легенько поцілував її. Прийшовши
додому, Марина не могла заснути вона була щаслива, вона мріяла про те,
як завтра вона йому скаже про те що кохає його... але… Але він подзвонив
і сказав їй, що вона йому тільки подобається і нічого більше…Та їй було
байдуже, вона вирішила все одно сказати йому … вона йому таки сказала,
та в відповідь почула, що між ними можлива тільки дружба. Їй було
настільки важко, куди вона не ходила, то там думала тільки про нього, з
думкою про нього засинала, і з ним в думках просиналася. В снах також
бачила його. Щоразу, коли набирала його номер і дзвонила до нього, то
обіцяла собі, що це в останнє, та ніколи не дотримувалася цього. Одного
разу Марина його зустріла, і він на її прохання поцілував її в щічку…
вона була щаслива і повірила що можливо щось змінилося. Через два дні
вона його знову зустріла, падав дощ, вони йшли в одну сторону і
говорили. Макс прямо сказав Марина, що між ними ніколи нічого не буде…
вона попросила в останнє поцілувати її, Макс ніжно поцілував її і вони
розійшлися.. Ішовши додому Марина плакала сама цього нехотячи, вона
пообіцяла що якщо не він то ніхто. Прийшовши додому, вона написала вірш
прощання зі всіма, взяла коробочку зі снодійним висипала на руку багато
таблеток… сказала «Прощай коханий назавжди»…по її лиці потекли сльози,
здавалося такі пекучі, що роз’їдали шкіру… вона перехопила дух і
наважилася випити та тут до кімнати ввійшла її мати, забрала таблетки і
розплакалася…Маринка все одно пообіцяла собі, що без нього їй не жити.
На наступний день Маринка дізнається, що Макс розказує всім про те, що
вона в нього закохалася… Вона, звичайно, спиталася в нього чи це правда,
і Він сказав їй що правда, він всіх питається як її спекатися. Її стан
важко передати словами… вона не знала що робити, тому сказала Максові,
що просто з нього пожартувала і посміялася… він наговорив їй багато
чого, що їй зробило боляче. Вона не знала, що їй далі робити…єдиними хто
її в цей час не покидав, то були сльози, вона плакала майже весь час.
Одного вечора вона зустріла його в місті, і поговорила з ним весело,
попросила вибачення, і останній раз попросила поцілувати її та він
відмовив. Вона вирішила не терпіти такого болю і піти з життя… Одної
ночі вона почекала поки всі в домі заснуть, пішла в ванну, набрала жменю
таблеток, взяла води, і проковтнула жменю із смертельною дозою ліків…

Її
знайшли вранці, вона залишила посмертну записку: «А я все рівно тебе
люблю, і ось мій доказ…»…падав сильний дощ, який вона так любила… В
труні вона лежала така красива, в білому весільному платті, ніби жива, а
на її обличчі можна було побачити ледь помітну усмішку, напевне вона
помирала з думкою про нього…На її похорон прийшло багато людей, було
багато квітів, але серед них, виднівся найбільший кошик сліпучо-білих
троянд, із надписом: «Пробач, за те що не встиг сказати про свою
безмежну любов до тебе. Макс»