Дійові особи:
Лаура – стриптизерка
Ізольда – стриптизерка
Анжела – стриптизерка
Жанна – стриптизерка
Анабель – стриптизерка
Марго – стриптизерка
дівчата різного віку та вроди
Михайло – програміст, постійний клієнт стріп-клубу
Три бабусі під під’їздом

Сцена 1.

Занедбана гримерка стріп-клубу. Пізня ніч, втомлені дівчата одягаються після виступів.

ЛАУРА: Я накоплю, обов’язково накоплю і поїду в Єгипет. Бо так пахати і без відпочинку – та ну його на фіг!
ІЗОЛЬДА: В Єгипет! А я кабріолет куплю! Чи що там краще, Мерседес?

Заходить Марго.

МАРГО: Ну триндець!
ДІВЧАТА: Що? Що? Що?
МАРГО: Повний триндець!
АНЖЕЛА: Та весь зал побачив твій повний триндець! Ти, подруго, краще б спортом зайнялася, а то триндець буде все більшати та більшати. Скоро вилетиш звідси як неформат.
МАРГО: Та всі ми звідси вилетимо. Я тільки що почула, закривають наш стріп-клуб, людей все менше ходить, криза в державі, грошей нема, нікому задоволення не потрібно. А на цьому місці якийсь там бізнес-центр побудуть, казали. будуть програмісти сидіти.
ДІВЧАТА: Ой-ой-ой!
ІЗОЛЬДА: Хто там в Єгипет збирався? Пакуй речі, завтра вилітаємо!
ЛАУРА: Виїжджаємо на твоєму кабріолеті!
ЖАННА: А куди нам тепер? На вулицю?
ІЗОЛЬДА: Можеш пожалітися в профcоюз, може, вони за нас заступляться.
ЖАННА: Але ж у мене діти, їм їсти треба.
АНАБЕЛЬ: А ти їх грудьми годуй. Чим заробляла, тим і годуй. Хіба вони винні, що мати нічого іншого не може?

Жанна кидається на Анабель, їх розводять у різні кінці гримерки.

ЛАУРА: Я не розумію, що це за криза така, коли ми… Ми (показує руками на своє тіло) стали нікому не потрібні. Це не криза, це кінець часів!
МАРГО: Та да! Раніше зали повними були! Люди грошима сцену закидали.
АНАБЕЛЬ: Раніше і ти була… більш… презентабельною.

Всі дивляться засуджуючи на Анабель.

АНАБЕЛЬ: Та що я таке кажу, що ви такі агресивні? Ми всі раніше мали кращий товарний вигляд. Ми ж не вино, щоб дорожчати з часом.
АНЖЕЛА: Ага. Ми пиво, щоб киснути.
ЛАУРА: Та не кисніть ви! Має ж бути якийсь вихід. Може, давайте викупимо цей клуб, самі будемо в ньому господувати?

Всі здивовано дивляться на Лауру.

ЛАУРА: Та жартую, жартую. Це я хотіла, як в кіно щось сказати. Знаєте такі фільми, ми б потім тут все так намарафетили, відкрили б шикарний елітний стріп-клуб і всі знайшли по принцу.
ЖАННА (важко зітхає): Шкода, що ми не в кіно.

Всі дівчата повертають голови у бік глядацької зали.

МАРГО: Та як не в кіно? Ми ж у драмі.
АНАБЕЛЬ: А я би воліла бути в еротичній комедії.
ІЗОЛЬДА: Знаєте, а я знімалася у кіно. Двічі.
МАРГО: Та знаємо ми, яке то було кіно. Для дорослих. Потім ото усі прилавки для збоченців в твоїй мармизі були і дупі твоїй оголеній.
ІЗОЛЬДА: Ні, не то. Я в дитинстві ще, у фільмах дитячих. Попелюшкою була, зайчиком. У нас у танцювальній школі талановитих дітей набирали, мене помітили, обіцяли, зіркою буду. Де тепер мій Оскар? Тільки Гурген, Вася та Миколай. І те, тільки коли їм потрібно. І ніхто до дому не підвезе вночі свого зайчика.

Мовчать.

МАРГО: Давай я тебе підвезу. Мій Ланос – хоч і не Мерседес, проте й не гарбуз, двом попелюшкам місця вистачить. Звісно, якщо ти не гордая!
ІЗОЛЬДА: Та хоч на копійці! Обіцяєш не приставати?
МАРГО: Та тфу на тебе! Ти не в моєму смаку, зайчик!

Мовчать.

АНЖЕЛА: То, виходить, всім па-па? Ніколи більше не зустрінемось?
ЛАУРА: Може, в інших клубах ще перетнемося.
АНАБЕЛЬ: Чи на біржі труда. Станемо в чергу, будемо виплати з безробіття разом отримувати. Може, прибиральницями кудись підемо.
АНЖЕЛА: Я краще на панель стану, ніж її мити буду.
ДІВЧАТА: Тпруууу!
АНЖЕЛА: А що ви так на мене шикаєте? Хіба самі потайки зараз не думаєте, як себе продавати почнете? Чи, може, у когось і раніше не було чогось такого? Не повірю. У нас робота така, суміжна.

Мовчать.

МАРГО: Але ж має бути якийсь вихід! На цьому стріп-клубі світ клином не зійшовся.
ІЗОЛЬДА: А давайте підемо до тих програмістів, що хочуть нас звідси виселити, і скажемо, щоб йшли геть. Стусанів їм напихаємо, я можу Гургена попросити, він підтягне своїх хлопців.
ЖАННА: Ой, не ті часи зараз, дівчинко. Аби вони самого Гургена на нуль не помножили. Там тепер такі гроші крутяться!
МАРГО: Так, у мене був хлопець, програміст. Величезні гроші заробляв. На такій машині їздив, що твоєму Гургену й не снилося.
ЛАУРА: Так, програмісти зараз з грошима. У мене також був … хлопець, назвемо його так. Дуже щедрий, ніколи не жався на гроші, полюбляв експериментувати. Ех.
АНАБЕЛЬ (жартома): То, може, і нам в програмісти піти?
ЖАННА: Будемо заробляти великі гроші!
МАРГО: Куплю собі новий Ланос, новіший! Чи SMART!
ЛАУРА: Поїду в Єгипет. Двічі за рік!
ІЗОЛЬДА: Зроблю цицьки!
АНЖЕЛА: iPhone…
АНАБЕЛЬ: Купимо клуб, будемо в ньому працювати по вихідних. Для душі, не для грошей.
МАРГО: Класно бути програмістом!
ЖАННА: А ще краще – дружиною програміста. Нічого не робиш, тілько його гроші витрачаєш.

Мовчать.

МАРГО: А якщо серйозно?
ІЗОЛЬДА: Знайдемо собі програмістів?
МАРГО: Підемо у програмісти! Разом. Не може такого бути, щоб ми не змогли! Не дурепи ж.
АНАБЕЛЬ: Жартуєш? Ну жартуй.
МАРГО (до АНАБЕЛЬ): Ну ти, Маруся, ти же найрозумніша з нас. Невже ти не хочеш спробувати іншого життя? Життя, де не треба ставати раком, аби підняти крихти з полу. Можна ж жити по-справжньому. По справжньому!
ІЗОЛЬДА: Я за!
ЛАУРА: Я можу спитати свого програміста, він підкаже, з чого почати.
АНЖЕЛА: Цікава ідея, але… я сумніваюся.
МАРГО: Ну що ми втрачаємо? (до Жанни) Ось ти, ти ж хочеш щастя для своєї дитини. А яке може бути їй щастя, коли мама тільки цицьками трусити може? І те, дуже посередньо.

Жанна починає плакати.

АНАБЕЛЬ: Та ви здуріли. Ви чули себе зі сторони? Які з вас програмісти? Ви же куриці! Господь вам дав принади, але не дав мозків. Якщо вам голови відрізати, ви ще кілька хвилин будете не пілоні крутитися.
МАРГО: Але ж не всі там, серед програмістів, великі розумники. Має бути щось таке, чому кожен може навчитися. Не обов’язково ж одразу у Google іти працювати. Я от на бухгалтерку вивчилася, навіть трошки цим займалася. Тому з цифрами впораюся, мислити логічно вмію.
АНАБЕЛЬ: А інші? На що ви сподіваєтеся? Ви хоч уявляєте, що вас там очікує?
ЖАННА: А що нас тут очікує? Вічно чекаємо, що от завтра точно щось зміниться, і життя хоч трошки кращим стане. Не стане! Поки самі не візьмемо. Я з вами, дівчата.
АНЖЕЛА: Нічого ж поганого не трапиться, якщо спробуємо.

Усі ствердно кивають.

МАРГО (до АНАБЕЛЬ): То ти з нами?
АНАБЕЛЬ: Ні. Вовка ноги кормлять. І оці мої ноги мене завжди кормили і ще прокормлять.
МАРГО: Але чи довго? Ще кілька років, ну п’ять максимум. А далі що?
АНАБЕЛЬ: П’ять років, але яких! Богема, виступи, залицяльники, слава!
МАРГО: Убога зйомна квартира, п’яне мурло в залі і фанати твоєї праці з ментури. Оце твоя богема, оце твоя слава. П’ять років. А далі?
АНАБЕЛЬ: А далі мене не цікавить.

Забирає речі, йде до виходу.

АНАБЕЛЬ (вже у дверях): Мрійниці! Хіба життя не навчило не мріяти? Аби не розчаровуватися. Прощавайте.

Уходить.
Всі мовчать.

ЛАУРА: Я спитаю, чесно, спитаю у свого програміста. Може, він нам реально допоможе.
ІЗОЛЬДА: Але ж це гроші. Звідки ми візьмемо гроші, аби заплатити йому за навчання?
ЛАУРА: Ой, я тебе прошу. Уж я якось з ним домовлюся!
АНЖЕЛА: А як тебе не вистачить, то всіх нас клич, допоможемо. Так точно не встоїть.
МАРГО: Гей! Не треба більше таких розмов! Якщо хочемо поміняти життя, будемо міняти все! Насамперед, своє ставлення до нього. І тому ми тепер не куриці…
ІЗОЛЬДА: Ми зайчики!
МАРГО (посміхається): Ми зайчики.