---------------------

в той час тільки шо обвалився Совок, і туристам ще не розрішали мати з собою більш ніж 30 доларів.

всі як один везли з собою щось цінне і дуже потрібне грекам.
наприклад одкривалки, металеві кришки для 3-літрових банок, цепки на двері тощо.
бо на собранії туристiв нам казали, шо Греція останні роки нуждається у цвєтних мєталах.

з нами їхав Юлік, чоловік директриси ресторану.
жінку ми побачили ще на перроні - кругла тьотя з рудим шиньйоном на русявому волоссі та янтарними бусами на пишних грудях.
вона пронікновєнно дивилася мужу в очі і з нажимом казала:
-- Юлій. дєржи сібя в руках! пафтаряю. Юлій...

Юлік - це величезна шафа, схожа на камбалу. бо коли ти на нього дивишся в профіль, це просто високий та зовсім не товстий дядько. але коли він розвертається до тебе у анфас, враження таке, що його колись не дуже смєртельно переїхав асфальтовий каток. тільки трішки розплющив... це так, для портрету.

так ось, його дружина дала йому з собою величезну валізу, в якiй були тільки войлочні тапці і зубна щітка. a решта булa забитa горілкою "Столічная". мабуть у директриси були інши данні про дефіцит у островних елінців.

Як тільки поїзд рушив, Юлік відкрив чемодан, щоб одягнути домашні тапки і з того момєнту він вже в сознаніє не приходив.

його носило по вагону як той тайфун.
поки був тверезий, він ще пам'ятав, шо в двері він проходить тільки боком. а тут життєвий досвід одразу ж забувся, і Юлік, весь в синцях та подряпинах продирався з матюками до туалєта і обратно...

на кожному кордоні Юліка, абсолютно нє транспортабєльного, виносили з автобуса на його ж валізі десять наших суперменів, а він або спав, або волав:
-- "... і хрін його могутній, і доля его краща!!" -- мабуть з Тичини.

прикордонники його не чіпали, бо 130 кіло не потягнеш у підсобку, та й ще в жодні двері не втиснеш.

і солдати, і таможня всім своїм видом показували, що цього Кінг-Конга з його величезним чемоданом ніхто з них в упор не бачить. і коли на всі лани і гори роздавалось його -- Егєй бляхи-мухи! йоб вашу... -- вони тіки піднімали очі в гору на пару секунд і все: -- помєрєщилось.

чесно скажу, шо Юліка ми ненавиділи усіма фібрами нашої колективної душі. але кинути його на проізволяще в якусь канаву не можна було, бо у нас групова віза, де чорним по білому було прописано: один за всіх і всі за одного..

горілка у нього закінчилася в 6.45 ранку на 4 день нашого перебування вже в Греції..
я тоді сиділа на балконі другого поверху, поки всі ще спали, ловила ніжні промінчики сонця і слухала щебетання ранкових пташок..

раптом почулося:
-- ой бля ... ой бляаааааа!!! ...
дивлюся -- це наш Юлік прийшов до тями, стоїть посеред двору готеля і очманіло озирається.

потім було як у тому анекдоті --
він побачив на горизонті море, розвів руки, мовляв -- ба! якіє людi!!! -- і прямо в чому був зачовгав до моря..

я бачила з гори, як рідкісні перехожі елінці з непідробним жахом дивилися на могутню людину в сімейках з вовками із "ну погоді!", на його войлочні тапці, і тихо раділа за Юліка.

бо це була перша країна загніваючого капіталізму, куди ми всі потрапили, і у Юліка було ще півтора дні, щоб наочно в цьому загніванні переконатися інет(с)