Їздив у службове відрядження. Маршрут Київ-Харків -Донецьк-Київ. Трохи про себе - зріст 186, вага 106. У Харкові знаходжу свій вагон, прямую до свого купе. Ще з коридора чую гучну балачку:"Украінскава язика, как такавова, нє сущєствуєт, впрочєм, как і народа". Заходжу в купе і чемно вітаюся:"Доброго вечора, чи не будете такі ласкаві встати на хвилинку,я поставлю свою валізку в багажний відсік". Розмова, ясна річ, уривається на півслові.
Потім вони (літні чоловік і жінка) ще намагалися перекинулися між собою кількома фразами, але вже на нейтральну тематику. Я мовчу і до розмови не приєднуюся. Скинув верхній одяг, готуюся до сну і скидаю светр. Під светром на мені біла ті-шотка, на грудях - величезний тризуб і напис "proud to be Ukrainian".
Як вони глянули на мою майку - все, фініш. Поки я знаходився в купе, в ньому панувала мертва тиша. Правда, як виходив курити, то шось між собою жебоніли, пошепки.
Приїзд до Донецька я проспав, бо втомився. Дідок мене розбудив, гарною українською мовою(!) сказав "Мужчина, вам вже час вставати, ми вже в Донецьку", схопив свою валізу і дременув на вихід.
А ви кажете, що донецькі українською не розмовляють...