Дзвінок, Путін знімає слухавку.
- Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова. Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо.
- Харашо Міша, ето действительно важная новость. А большая у вас армия?
- Ну, зара... Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
- Должен сказать тебе, Міша, что у меня в армії 100 тисяч людей, каториє только ждут маєво пріказа.
- Холєра, я зара вам віддзвоню.
За якийсь час...
- Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано. До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи.
- Должен сказать тебе, Міша, что со времені нашева последнєва разгавора я увеличил армию до 200 тисяч человек.
- Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную.
За якийсь час...
- Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни.
- Неужели? Очень жаль. А почему ето ви вдруг передумалі?
- Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних.
