Кінець 40-х років. Поліська глибинка. Криниця, біля криниці починається ліс. З криниці чоловік витягує відро і збирається попити води. З лісу виходить іншиј чоловік:
— Чоловіче, не пиј!!! Москалі криницю отруїли.
— Чєво ти ґаварішь?
— Та пиј, кажу, повільніше. Вода холодна — застудишся.

Їде гуцул на автівці, на повніј швидкості. Дивиться, Даішник стоїть. Не гальмує, думає, а не гріх, як зіб’ю, бо то москаль-москалем. Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку оковитої, каже:
— Поховајте вујку, бо воно вистрибнуло саме на дорогу, я, справді, не винниј.
— Та чо ж не поховаю,синку.
Так і домовились. Їде далі гуцул. Ще одного такого збив, приїзджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже фляжку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже:
— Слава Јсу. Дід обертається:
— Слава навіки!
— А шо, діду, закопали того?
— Та закопав..
— Та як закопали, як во він лежить.
— Јој, синку, забув видно. Стариј вже я. Зара закопаю.
Гуцул подякував і пішов. В ДАІ б’ють тривогу:
— Шо ета такоє! Ґдє наши люді? Паєхать, правєріть!
І послали одного. Приїжджає, дивиться, всюди тихо, темно, тільки на цвинтарі лямпа хитається і чути як гробар лопатою цьвьокає. Приходить на цвинтар, дивиться, а стариј лопатою землю прихлопує на свіжіј могилі. Підходить до гробаря і каже:
— Ізвінітє, а што ета ви так позна тут дєлаєтє?
Стариј гуцул обертається, замахується лопатою і б’є що є сили:
— Та ти, курво, вляжешся нині чи нє???!!

Ішов москаль із муштри та ј зупинився у бабки, а та якраз вареників наварила. От москаль їсть-їсть та ј питає:
— А как же ано празиваєтся?
— Ат, - каже бабця, - жери мовчки собі!
Попоїв москаль, аж пальчики облизав, а тоді:
— Хараши, бабка, тваі жеримовчки, жаль толька, што малавата!

Дорога в Карпатах. Сидить вујко з кулеметом, скерованим на дорогу. Біля нього зупиняється машина:
— Вујку! Вас підвезти?
— Ні синку, я ще почекаю.
Зупиняється інша машина:
— Слава Јсу!
— Навіки слава!
— Вас підвезти, шановниј?
— Ні синку, я ще почекаю. Щасливої дороги.
Наступна машина:
— Дєд, тєбя падбросіть?
Вујко, відтягуючи затвора:
— Ось я і дочекався.

Дзвінок. Путін зніма слухавку.
— Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова! Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіціјно віјну декляруємо.
— Харашо, Міша. Ето важная новасть. А бальшая у Вас армія?
— Ну, зараз… (рахує) Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
— Должен прізнаться, Міша, што у мєня в Арміі 100 тисячь чєлавєк, каториє толька ждут маєґо пріказа.
— Холєра ясна, я зара вам віддзвоню.

(за якијсь час)…
— Гальо, прошу пана президента, стан віјни не скасовано! До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнајпи.
— Должен сказать тєбє, Міша, што послє паслєднєґа нашєґа разґавора я увєлічіл армію до 200 тисячь чєлавєк!
— Нај го холєра вхопе! Я ще зателефоную.

(за якијсь час)…
— Слава Јсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої војни.
— Нєужелі? Очєнь жаль. А пачєму ета ви вдруґ пєрєдумалі?
— Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних.

— Ця праця тіше міј егоїзм.

— Ти мені сьогодні не в клопіт, як не вельми воно мені в клопіт і в інші дні.

— Твоє життя схоже на дармову прогулянку в шикарніј машині. Я не хо' критикувати!

Такі споруди спотворюють і захаращують мешкання.

— Судіть, судіть, вороженьки, судила б вас трясця!